Осушення території

Проблема перезволоження часто зустрічається в деяких частинах нашої країни.

Цілком зрозуміло бажання благоденствувати та процвітати в межах свого володіння. Мальовничий ландшафт і територія, на якій проведено якісне озеленення та благоустрій, допомагають задовольнити це бажання. Від негоди нікуди не дінешся, але можна сховатися в комфортабельному будинку. Все вирішується, все під контролем. Але ось пройшли зливові дощі, засяяло сонечко, а надвір не вийти – справжній потоп. Сонце начебто припікає, а калюжі всі стоять. У весняний паводок талі води теж не хочуть йти в грунт. Цвітіння ніякого – надлишок вологи губить рослини. Благоденство теж обмежене. Що це таке і як з ним боротися? Спробуємо розібратися.

Звичайний верхній, фільтраційний шар грунту водопроникний, тобто вбирає вологу. Опускаючись вниз, волога з поверхні стає частиною грунтових вод, які стоять під землею на тому чи іншому рівні. Більш докладно про це можна почитати на сайтах, присвячених видобутку води на ділянці. При високому рівні грунтових вод, коли вони відстоять від поверхні землі менше ніж на метр, грунт не в змозі ввібрати рясні опади і виходить, що місцевий рівень грунтових вод, верховодка, піднімається вище рівня поверхні. Це і є не посохлі, хіба що у велику суш, калюжі і заболочені ділянки. Зрозуміло, що до перезволоження схильні низини, адже там грунтові води ближче підходять до поверхні.


А чим визначається глибина залягання верховодки, чому вона не йде все нижче й нижче? Справа в тому, що під землею залягають водонепроникні пласти, чергуючись з водопроникними. Наприклад, досить товстий пласт жирних глинистих порід не пропускає воду вниз, і вона накопичується в нерівностях верхньої межі шару, утворюючи водоносні лінзи або суцільні горизонти води з домішкою піску, глини, землі, гравію. Однак через пори, тріщини, водопроникні вкраплення в цих пластах верховодка потроху просочується нижче, до постійних (не сезонним) водоносним шарам між двома водотривкими пластами. Таким чином, все залежить від поєднання двох чинників – глибини залягання верхнього водотривкого шару та місцевого пониження рельєфу. Перезволожені площі можуть охоплювати значну частину ваших угідь (якщо вони розташовуються в низині), але можливі і локальні пониження, западинки над водотривким шаром.

Мал. 2. Розріз дренажної траншеї:
а – з дренажною трубою;
б – з дренажним каналом з цеглин;
в – з засипанням великим бутом

Боротися з усіма цими неприємностями можна і потрібно під час ландшафтних робіт з благоустрою території. У першу чергу слід по можливості підняти рівень в локальних пониженнях підсипанням грунту. Роблять це в ході ландшафтних робіт.

Для цього слід зібрати воду з ділянки в загальний колектор за допомогою системи канав або дренажної мережі, а потім відвести її:

• в придорожній водовідвідний кювет;
• в спеціальну водойму, влаштовану з цією метою на території вашої ділянки;
• до нижнього водоносного шару – за допомогою шурфу, який пройде крізь перший водотривкий шар.

Система водовідвідних траншей

Найменш трудомісткий спосіб захисту території від надлишку вологи – це споруда канав. Якщо перезволожена вся територія ділянки, їх влаштовують по всьому периметру глибиною 0,4-0,5 м із загальним ухилом до водоприймача. До цих канав-колекторам повинні підводити вологу більш дрібні (0,3-0,4 м) канави-збирачі з усієї перезволоженої території. На ділянках з розвиненим рельєфом канави розміщують вздовж підошви схилів і з'єднують один з одним перемичками. Споруджуючи таку мережу відкритих траншей, потрібно влаштувати містки при перетині з доріжками. Так чи інакше, канави, що борознять територію, не завжди органічно вписуються в ландшафт і можуть створювати дискомфорт. Тому краще ліквідувати мікрозниження підсипанням переміщеного чи привізного грунту. Масу грунту, піщану або суперпіщану за своїм складом, розрівнюють по зниженню з таким розрахунком, щоб заповнити ті площі, де спостерігається застій води, а зверху насипають родючий шар, який може бути, наприклад, засіяний травою. В результаті Ви отримаєте прекрасний газон на своїй ділянці.

Замкнуті зниження ліквідують, з'єднуючи їх мережею улоговин із загальним ухилом до найближчого водоприймача. Спочатку знімають верхній родючий шар і зсипають його на край майбутньої улоговини. Потім шар підгрунтя скидають у пониження і розрівнюють. Після того як рівень зниження досягне такої висоти, яка забезпечить стік води по балкам і западинам шаром однакової потужності, засипають улоговину родючим шаром. Цей спосіб не вимагає залучення будівельних матеріалів і тому дешевий.

Дренажна мережа

Мал. 3. Водозбірний басейн:
а – закрита конструкція;
б – відкрита водойма.

Підземна мережа дренажних траншей – набагато більш грамотне в порівнянні з відкритими канавами, але і більш дороге рішення. Таку мережу влаштовують у вигляді колекторних траншей, що йдуть вниз по схилу, і дренів, що впадають у них і перекривають територію. Окремо влаштовують дренажну канаву, що захищає будинок (мал. 1). Розріз дренажної траншеї показаний на мал. 2. Її дно викладають шаром м'ятої глини (150-200 мм), яку трамбують і вигладжують. Потім укладають дренажні труби того чи іншого типу. Гончарні (керамічні) укладають не впритул, а з зазором в 15 мм для збору вологи. Асбоцементні труби укладають вгору пропилами, які попередньо виконують шириною 10 мм на глибину 1/3 діаметру труби з кроком 100-150 мм. Квадратні канали з цегли укладають із зазором в бокових стінках, тобто бічні цеглини стикують з зазором в 10-15 мм. Дно каналу можна викласти цеглою, тоді шар м'ятої глини не потрібен.

Можна просто викласти стінки канави каменями у вигляді лотка, перекрити його великими каменями і присипати великим щебенем.

Водозбірник

В якості водоприймача можуть бути використані придорожні кювети, а також природні резервати у вигляді балок та лощин. Якщо це зробити неможливо, наприклад, коли ділянка має ухил у бік, протилежний дорозі з кюветом, доводиться в найнижчій частині території влаштовувати водозбірний басейн (мал. 3 ).

Дно басейну викладають шаром жирної м'якої глини товщиною 200-300 мм і трамбують цей шар. Стінки і дно водозбірника викладають з дерева, цегли, природного каменю або залізобетону, причому стінки ставлять з відступом 200-300 мм від стінок котловану. Зазор заповнюють глиною у міру зведення стін.

Потім дно і стінки обробляють: дерев'яні конопатять і смолять, цегляні штукатурять цементним розчином і після повної просушки покривають бітумом. Готовий басейн можна залишити відкритим в якості ландшафтної водойми, а можна перекрити дошками або залізобетонними плитами, поверх уклавши шар дерну. У перекритті влаштовують люк для забору води (з досить міцною дерев'яною або сталевою кришкою).

Якщо басейн не справляється з прийомом дренажних вод, їх можна відкачувати насосом і направляти або для поливу, або в водозбірний кювет або інший зовнішній водоскид (мал. 4).

Шурф

Закладка шурфу до водопоглинаючого горизонту і заповнення його каменями, а потім півметровим шаром грунту вирішує проблему осушення, якщо глибина залягання цього шару і складу проміжної породи дозволяють фахівцям влаштувати такий шурф. Цей спосіб вельми ефективний на північно-західних територіях нашої країни.

http://www.veststroi.ru